Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

може, знов мачуха намовила батька що злого зробити», – думала собі.

Однак зібралася, якнайліпше та найкраще.

Старий запряг коні, кинув на віз вершку, ковбелю, а в кошіль взяв хліба, сиру та каші, забрав діти – Марусю та Івася – і поїхав геть-геть далеко, аж за той довжезний вільховий луг, що купався серед погідного дня у синявій імлі. Там, де луг звужується, а зачинаються густі зелені лози, переїхав батько убрід ріку та й пустився довгими непроглядними степами, що маяли зеленою травою, якби зеленою шовковою китайкою. Сонце вже спустилося до самісінької землі, а ціла земля з зеленим степом, с густими лозами, з озерами і рікою купалася в жовтім, яснім світі згасаючого сонця. Батько став над невеликим озером, оброслим високою тростиною, шуваром та татарським зіллям.

– Злазіть, діти, – сказав батько остро, але весело.

Маруся та Івась поскакали з воза, старий припняв коні, щоб не повтікали, поскидав верші на землю та озвався:

– А ти, Марусю, дістань з соломи горшок, зачерпни води, розложи огонь та зладь вечерю.

– Добре, таточку. Лише, Івасю, назбирай зісохлої осоки на огонь, – сказала дівчина, забираючися до своєї роботи.

Батько ж пішов на ріку, щоби у воді заставити сіті. За кілька хвилин палахтів ясний огонь та тріщала суха осока.

Уже сонце підбилося вгору, коли Маруся збудилася зі сну. Дівчина оглянулася, але коло неї не було ані воза, ані коней, ані батька, лише Івась спав на в'язанці сухого сіна.

– Вставай, Івасю! – сказала Маруся, будячи хлопчину та роздивляючись уважно вкруг себе. По дрібній зеленій траві, по корчах лози, шувару та зілля блищала роса дрібними краплями та мигтіла ясними проміннями; вода на озері та в ріці ясніла, наче блищала довга плахта, у котрій відбивалися небо, і сонце, і корчі, і трава, і луг.

– Де тато? – запитав Івась сестрички.

– Нема, десь поїхали далі!

– А нас самих лишили?

– Таж лишили.

– Що ж ми почнемо самі тут на бездомнім, широкім степу, далеко від хати та людей? – залебедів хлопчина.

– Не журися, Івасечку Бог-батько, якось ми собі дамо раду; не згинули ми в лісі, не загинем і в степу!.. Збирайся та ходім далі!.. – І потягнула за собою хлопчину.

На третій день під вечір Маруся і Івась дуже утомилися. Вони йшли та ішли степом, та не стрічали ні живої душі; лише від часу до часу поперед їх очі перебіг який бусол, перелетів великий степовий орел або каня, мигнула яка дрібненька птиця. Сонце вже зайшло, небо посумніло, а на землю спустився сірий сумрак. Івась почав плакати, його боліли ноги, горло стискав голод, з утоми умлівало ціле тіло та крутилася голова.

– Цить, Івасю, гляди, от в лузі видно світло. Певно, знайдемо хатину, а може, і яку щиру людську душу, – потішала Маруся і потягла хлопчину за собою до недалекої маленької хатини, що стояла на краю густого вільхового лугу. У хаті блимало на припічку бліде світло каганця та освічувало невеличку чорну, закоптілу хату з одним віконцем. По хаті крутилася стара, суха чарівниця в якійсь чорній хустці на голові, в довгій мальованці та полатаній сорочці. На печі грівся великий чорний коцур.

– Добрий вечір, паніматко! – сказала Маруся, входячи до хати та ведучи за собою братчика.

– Здорові, голубчики, – облесно відповіла чарівниця та глипнула на Марусю своїми зіркатими очима так страшно, що аж по дівчині мороз пішов. – А де ж ви аж сюди зайшли? Чи блуд, чи мана вас привели?…

– Бог зна, – відповіла Маруся несміло.

– Та вже ж, вам, певно, ніде переночувати?… Добре, добре, голубчики, у мене куточок знайдеться, – і водичка, і пшеничка, і хлібчик, і огник, і… Ану-но, ясочко-ласочко, сідай з братенком-паничиком, – припрошувала стара та присунула ослін. – Зараз вам і вечеренька буде, і м'ягенька постілонька! – лебеділа та наливала на поливану миску якоїсь страви. – Підживляйтесь, голуб'яточка мої, – казала, саджаючи дівчину і хлопця за стіл.

Маруся і Івась не далися довго припрошувати, голод дошкуляв їм добре, тому сьорбали страву та заїдали, що аж за вухами лящало.

– А може, вам водиці студененької? – питалася стара. – Мені ні, – відповіла дівчина.

– Але мені дайте, – сказав хлопчик.

Стара взяла ріжок баранячий, скрипнула дверима і вийшла надвір. Маруся та Івась тим часом роздивлялися по хаті. На печі чорний кіт підвівся на всі чотири ноги, витягнувся, наїжив шерсть і засвітив очима, як двома жарівками.

– Пий, синайку, – казала стара, вернувши знадвору та даючи хлопчині воду з баранячого ріжка.

Івась пив і пив, вода смакувала йому дуже. Однак, напившись, хлопчина почав шкрябатись по чолі, ціла голова свербіла йому, начеб її хто пожалив кропивою.

– Братчику, а що тобі?! – закричала Маруся, глянувши на Івася. – Таж у тебе ріжки баранячі на голові!

Але Івась не міг уже нічого відповісти, чарівниця перемінила бідного хлопчину на біленького баранця.

На другий день дуже раненько стара чарівниця пішла в луг, а Маруся зірвалася з постелі скоренько, вмилася, розбудила братчика-баранця, що лежав під лавою, та зібралась виходити з хати. Але перед самим порогом зайшов дівчині дорогу чорний кіт. Наїжившись та засвітивши очима, кіт скакав до очей, м'явкав, дряпав пазурами та пирскав. Маруся настрашилася, глянула у вікно і лише тепер побачила, що ціла хатка чарівниці стала на курячій лапці і на ній після подуву вітру оберталася. Через вікно видно було густий, чорний вільховий луг, а до вікна дзьобала маленька пташка та била об невеличкі шиби маленькими крильцями. Дівчина легенько підступила до вікна, вийняла чорну хустину, що то ним чарівниця заткнула діру у збитій шибі, а через шибу влетіла пташина до хати.

– Не бійся, Марусю, – озвалася пташина, – я людська душа, мене чарівниця перемінила у пташку. Я не дам вам марно загинути.

– То порятуй нас! – залебеділа Маруся. – Виведи з тої нечистої, страшної хати!

– А киш! А киш! – крикнула пташина на кота, тріпнула крильцями, пурхнула по хаті, а кіт сховався під піч… – Марусю, ось тобі три зернятка! – сказала пташина і з дзьоба випустила три зернятка завбільшки пшеничних. – Бери і сховай їх добре. Коли вийдете з хати, ідіть попри луг геть-геть, лише не оглядайтеся, щоб не пожерла вас чарівниця. Вона буде вас доганяти, але ти не бійся нічого. Як луг скінчиться, ти кинь одне зернятко; як згубите в степу ріку, кинь друге; а як стане над тобою чорна хмара, кинь третє.

Втішена дівчина взяла від пташини три зернятка, загорнула у хустинку, сховала за пазуху і вийшла з хати разом з братчиком-баранчиком.

Маруся йшла довго, а за нею дриптав братчик-баран. Коли луг скінчився,